Вогонь-пам"ять, вогонь-поезія і просто вогонь

Люблю сприймати світ через запахи. Вони чіткіші, багатогранніші, ніж кольори. Не можу позбутися запаху того вечора. Глінтвейн і свічки. Приторний, але такий приємний. Мабуть, відтепер саме так для мене пахнутиме поезія. Спочатку – нічого вражаючого. Ну, Михайлівська площа. Ну, купа людей. Ну, свічки. Ну, "Остання барикада" з ніччю поезії. Хоча з цих рядків про мене може скластися враження, як про сільське бидло, але це не так. Сільське бидло сюди б не прийшло. А якщо мене з подругою ноги понесли не до гуртожитку, а на це дійство, то я маю надію, що мій культурний рівень на якийсь сантиметр вищий за плінтус. Так от. Ми прийшли. Послухали саксофон, померзли :) А потім... Вірите, не очікувала. Поезія. Її царство. І її слуги (чи, може, царі?). Малкович, Ірванець, Поваляєва, Андрусяк, і теде, і тепе. І все пам"яті Покальчука. Вірші спокійні, вірші експресивні, вірші-медитації, вірші-психодел, вірші-стьоб, дитячі й дорослі, нормальні й не дуже. І запах глінтвейну, яким гріли своїх муз більш і менш відомі, більш і менш дорослі, більш і менш змерзлі поети. Але поезія і сама – вогонь.Це "барикадівці" й доводили. Віршами. Свічками. Фаєр-шоу. Ви знаєте, напевно, найбільш кайф буває тоді, коли захоплення, захват сплітається зі страхом. Перший ряд – це прекрасно, але не тоді, коли ти – боягузка, а перед твоїм носом факір розмахує палаючими палицями, мечем чи кубом або час від часу випльовує вогонь. Але це було незабутньо. А поети – свого роду теж факіри. Вірш, як вогоньь: спопелить, висушить, зігріє, освітить дорогу, обпече, випалить непотрібне. А поети ним граються: то розсипають палючі іскри, то вивергають його гнівним потоком, як міфічні дракони, то гріють теплим диханням з каміну, то засвічують яскравою свівчкою в темному царстві. Вогонь поезії. Очищуючий та вічний. Жаль, що вын спопеляэ й самого факіра. Consumor aliis inserviendo. Певно, інакше не можна. Так і Пако – Юрко Покальчук. Просто відгорів. Але того вечора на Михайлівській площі запломеніли інші: ті, хто горів в одному з ним підсвічнику, і ті, хто загорівся так недавно, і навіть ті, хто затлів тільки ввечері. Мабуть, із неба це дійство виглядало ще захопливіше, ніж із землі. Думаю, йому сподобалось. Я поверталась до гуртожитку пізніми тролейбусами. Мене супроводжували тільки неонові вогні та фари машин. А в голові той вогонь. І запах глінтвейну. Відтепер поезія для мене пахнутиме свічками й глінтвейном...